Національна академія наук України ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ІСТОРИЧНІ ЗОШИТИ І.Т.Лісевич ДУХОВНО СПРАГЛІ (ДУХОВНЕ ЖИТТЯ ПОЛЬСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНШИНИ НА НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ В 1864- 1917 рр.) Київ 1997 Лісевнч І.Т. Духовно спраглі (Духовне життя польської національної меншини на Наддніпрянській Україні в 1864- 1917 рр.). — К.: Ін-т історії України НАН України. 1997. На обширному фактичному матеріалі, почерпнутому з різних джерел, в тому числі і з архівних фондів, висвітлюється духовне життя польського населення на Наддніпрянській Україні в умовах царського гніту: боротьба за національну школу, можливості здобути вищу освіту, поширення польської книги і друкарства на східноукраїнських землях, забезпечення свободи совісті. Дана публікація є третьою частиною виданих автором в Інституті праць, присвячених становищу польської національної меншини на-Наддніпрянській Україні в другій половині XIX — на початку XX ст.: <%В затінку двоглавого орла”, К., 1993 і ‘'Родом з України...”, К., 1995. Лісевич Іван Тимофійович — к.і.н., старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Автор вміщених матеріалів висловлює свою особисту думку, яка не обов'язково збігається з точкою зору редколегії. j Редколегія: С.В.Кульчицький- (головнії^ редактор), В.Ф.Верстюк, О.І.Ганжа (відповідальний ... секретар). О.І.Гуржій, В.М.Даниленко, М.Ф.Дмитрієнко, В. С. Коваль, М.В.Коваль, І.С.Хміль, Н.А.Шип. Оригінал-макет підготував В.В.Дрозденко Коректор С.М.ГІільчевська Набір підготувала Н.В.Шостик У разі передруку матеріалів узгодження з редколегією обов'язкове. ISBN 966-02-0074-9 © Інститут історії України НАН України І. БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНУ ШКОЛУ І. В лещатах русифікації “Духовной жаждою томим”! Ці поетичні строфи із знаменитого пушкінського “Пророка” часто спливали мені в пам’яті, коли я вивчав матеріали, які мали відношення до духовного життя польської національної меншини на Наддніпрянській Україні.у другій половині XIX ст. - на початку XX ст. Тільки що О.С.Пушкін писав про одну людину, хай і пророка, а тут йшлося про кілька сот тисяч чоловік - представників народу, багатовіковий вклад якого у світову культуру загальновідомий. Та й як вони могли не томитись духовною спрагою, коли політика царизму щодо польської національної меншини у Російській імперії в галузі культури - була політикою суцільних заборон і обмежень, прирікала цю меншину на духовний голод. Своїм вістрям вона спрямовувалась на її винародовлення і русифікацію - явище характерне, до речі, і для культурної політики царизму й щодо інших поневолених народів імперії, в тому числі й українців. З тією лише різницею, що по відношенню до поляків вона проявлялася особливо жорстоко, оскільки волелюбні і горді ляхи не корились царському самодержавству, і це виявилося у трьох національно-визвольних повстаннях,'які прокотились наприкінці XVIII ст. - у XIX ст., й хоч закінчилися невдачею, але завдали багато клопоту Російській імперії. Цю культурну політику царизму щодо польського населення на Україні можна охарактеризувати одним словом:.“не пущать!”. І не пускали. Польські театри, а також концерти польської З музики (за винятком хіба що концертів інструментальної музики) на Україні були заборонені, як і польські школи чи видання польської преси. Лише зрідка вдавалося видати на Україні польську книгу. Залишався, отже, тільки костьол (хоч і на його діяльність були значні обмеження) та те друковане польське слово, яке ввозилось з-за меж України, хоча на це теж були певні обмеження — полегші наступили в другій половині досліджуваного періоду. Але щоб читати це друковане слово, слід було людину навчити грамоти, що, як відомо, відбувається головним чином через школу. А такої, яка б навчала польських дітей читати рідною мовою в Україні, та й взагалі по всій імперії (навіть і в Царстві Польському) просто не було. Всі школи в імперії були виключно російськомовними, до того ж система народної освіти була далеко не досконалою. Що стосується польської мови, то вона взагалі була піддана царизмом на українських землях жорстоким дискримінаційним заходам аж до повної заборони користування нею, за тодішньою термінологією “у Присутственньїх местах”. “Царські власті, які за словами варшавського історика Анджея Сліша, — завжди мали алергію на польські впливи на давніх окраїнах Речіпосполитої, обмежили в 1865 р. польську мову до такої міри, що єдиним її зовнішнім нагадуванням були оголошення, що висіли в установах: “Говорити по-польськи заборонено”. Часто їх вміщували поряд з табличками про заборону плювати на підлогу”1. Лібералізація суспільного життя, яка розпочалась в імперії в другій половині 50-х років — на початку 60-х років, в тому числі і в галузі народної освіти, відбилась певною мірою і на становищі польської школи на Україні. “Вйсочайшими повелениями” від 16 червня і 6 вересня 1860 року польська 4 мова була введена, як необов’язковий предмет для бажаючих в гімназіях і дворянських училищах Південно-Західного краю. Тоді ж було дозволено викладання польської мови в приватних жіночих пансіонах. Але після повстання 1863-1864 рр. царизм знову вдався до драконівських заходів щодо польської школи. Якщо енергійно взялися русифікувати її в Королівстві Польськім, то що вже говорити про польські школи на Україні? До того ж загальнополітична обстановка тоді в Росії була несприятливою для розвитку демократичних процесів у народній освіті в імперії. Деякі прогресивні реформи в цій галузі, розпочаті в другої половини 50-х років — початку 60- х років, скоро стали згортатись. Невдовзі, особливо після невдалого замаху Д.Каракозова на царя Олександра II, розпочався відхід від цих реформ. Міністром народної освіти було призначено запеклого реакціонера графа Д.Толстого, який до того ж був одночасно обер-прокурором Синоду. Він негайно приступив до перегляду розпочатих реформ: ліквідував, зокрема, реальні училища, обмежив права шкільних рад і т.д. Особливо важко стало школі в національних районах імперії— на Україні, в Польщі і т.д. Тут повним ходом йшла безсоромна русифікація. Протягом другої'половини XIX ст. польська мова рядом царських указів була витіснена з шкіл у Королівстві Польському. Було тут заборонено навіть початкову польську освіту, а в гімназіях викладали польську мову... російською. Небезвідомий царський генерал Й.Гурко, який був наприкінці XIX ст. варшавським генерал-губернатором і проявив себе як запеклий русифікатор, і то писав у своєму рапорті царю в 1890 році, що “так обходитися з польськими дітьми, як обходитося з ними російська школа, не можна”.2 5 Ще в 60-і роки царський уряд затвердив нове Положення про школи (1864 рік), в якому вираз “отечественный язык” в попередньому шкільному статуті неспроста було замінено виразом “русский язык”. Говорячи словами М.Драгоманова, шкільні укази 1863-1864 рр. остаточно вигнали зі шкіл України, як і Білорусії, іншу мову, крім російської, визнаної єдиною мовою навчання в закладах освіти імперії.3 Школи стали на Україні знаряддям русифікації як української,так і польської молоді, що царизм навіть і не дуже приховував. Волинський губернатор Суходольський в своєму річному звіті за 1894 р. Миколі II, ратуючи за всемірне відкриття в губернії російських шкіл, в яких, як він пише, “освіта ... ведеться в істинно російському напрямі”, так це обгрунтовував: в них “діти іновірців отримували б російське виховання і освіту, і потім поступово би входили в загальну течію російського життя, мало-помалу втрачаючи ознаки національної і навіть релігійної відокремленості”.4 Пишучи це, він як далі виходить з тексту звіту,, мав насамперед на увазі поляків. . / А те, як царська школа служила знаряддям русифікації населення України, переконливо, пригадаймо собі, змальовано в оповіданні Дніпрової Чайки (Людмили Василевської) “У школі”. Дискримінація поляків за національною ознакою була в російських школах просто таки жахливою. На директора Немирівської на Вінниччині гімназії (вона, до речі, була заснована графом Болеславом Потоцьким і майже повністю ним утримувалась) була заведена, наприклад, справа по анонімному доносу про те, що він дозволяє учням розмовляти польською мовою.5 Вчительські кадри складали, як правило, росіяни або зрусифіковані українці. Ще напередодні вибуху повстання 1863 року, або на його початку царські власті вжили заходів 6 по переведенню вчителів-поляків з гімназій та училищ Південно-Західного краю в глибинні губернії Росії і заміщенню їх посад росіянами.6 Кого ж не встигли переселити, тих просто напросто звільнили з роботи, та ще й встановили над ними поліцейський нагляд.7 27 березня 1867 року цар Олександр II “височайше” . схвалив ‘'заходи, спрямовані нате, щоб на майбутній час не допускати уродженців Царства Польського і західних губерній римо-католицького сповідання на посади начальників навчальних закладів Міністерства народної освіти, інспекторів словесності, з тим щоб це проводилось в життя без усякої огласки”.8 Дальше — більше. Через рік — 27 вересня 1868 року цар ще раз “височайше повелеть изволил” осіб польського походження, як уродженців Царства Польського, так і західних губерній римо-католицького сповідання, не допускати надалі ні до яких посад в навчальних закладах Міністерства народної освіти, крім Варшавського і Дерптського навчальний округів.9 Додамо також, що постановою Міністерства народної освіти від 28 березня 1864 р. було заборонено працювати вчителями в училищах і гімназіях навіть особам, жонатим на католичках польського походження.11’ Уродженцям Царства Польського за його межами було заборонено займатись повсюди в Російській імперії приватним навчанням в якості домашніх вчителів.11 В ті важкі часи кожна більша або менша польська колонія на Україні старалась хоч щось зробити, щоб якось організувати навчання своїх дітей і хоч трохи пом’якшити натиск на них русифікації. З цією метою відкривались при римо-католицьких парафіях початкові класи, де навчання велося російською мовою. Єдине що старались хоч знайти вчителя-поляка, але це не завжди вдавалось.12 Само собою зрозуміло, що навчання польської мови в 7 таких школах, відкритих при католицьких церквах на Україні, було заборонено. Коли в 1869 році спробували ввести все- таки навчання польської мови в одному з цих училищ, організованому при католицькій церкві в Одесі, попечитель одеського учбового округу негайно цю спробу присік13 В умовах тотальної русифікації, аби уберегти своїх дітей від неї, поляки намагалися в північно- і південно-західних губерніях відкривати свої підпільні школи, що переслідувалося в кримінальному порядку — на це був спрямований спеціальний царський указ від 3 квітня 1892 року. Ці школи відвідували, як відзначалося в одному з документів Міністерства внутрішніх справ, поряд з дітьми римо-католиків і діти православних, що пояснювалось, між іншим, і недостатнім розвитком мережі шкіл в західних губерніях.14 Такі підпільні польські школи функціонували на Україні протягом всього досліджуваного періоду. Так, уже невдовзі після повстання 1863 р. відкрились підпільні школи в Ставищах Київської губерніїу володіннях графів Браницьких і при їх допомозі та в Тетієві. В Половецькому тієї ж губернії в 1873 році початкову школу організували Єнке- Соколовський з дочками. Школа існувала десять років, поки царські' власті не розкрили її існування. Так само від 70-х років К.Пшецлавський з жінкою в Любчі під виглядом навчання ремесла вчили дітей польської мови й історії. На зламі ХІХ-ХХ ст. появилось таємне навчання в Ядвиполі на Волині. Перед першою російською революцією відкрились підпільні школи в Махнувці і Томашівці Київської губернії, в Немирові, Старій Синяві, Тимкові, Віньківцях, Залісцях Подільської губернії, на Волині — в місті Шепетівці і селі Брикулі Ізяславського повіту та ін.15 8 При поміщицьких дворах і при парафіях стали також виникати нелегальні щось ніби хатй-читальні, де читалась література освітнього характеру для навколишніх мешканців. Утворювались також освітні осередки при цукроварнях, які належали полякам.16 Внаслідок дискримінаційної освітньої політики царизму значна частина польського населення була неписьменною, особливо на селі. В містах становище в цьому відношенні ‘ було дещо кращим. В Одесі, наприклад, згідно перепису 1897 р. серед поляків було 63% письменних (вищий відсоток був лише в замешкалих тут французів, німців і греків), тоді як серед одеських росіян лише половина була письменних, а серед українців тільки 35% — менше всіх інших національностей, які мешкалитоді в цьому місті на Чорному морі. Цікаво, що серед поляків в Одесі було дещо більше письменних ЖІНОК, НІЖ ЧОЛОВІКІВ.17 На Поділлі згідно того ж перепису письменних з числа польського населення було значно менше — 45%, причому чоловіків і жінок майже порівну. З числа письменних абсолютна більшість— 21365 осіб вміли читати, писати лише по-російськи. Освіту вище початкової міли*всього навсього 4100 чоловік.18 Ще один гнітючий приклад яскраво вираженої русифікаторської політики царизму. І така картина в цьому відношенні була типовою для польського населення.по всіх тодішніх українських губернія^ Російської імперії. 2. Марні сподівання на пореволюдійні кращі часи Але поляки, як і всі поневолені народи Російської імперії, вели вперту боротьбу за свою національну школу. Під натиском революції 1905 року, що розгорталась в імперії, в правовому відношенні національні школи імперії, в тому 9